14.00/ Черга в книжковому магазині. Переді мною стоїть хлопець. Питає у продавця:
- У вас єсть кніга по діпломатіі?
- Нема, - відповідають.
- То дайте щось про оружее, - не розгубився юнак.
Не витримавши, я розсміялась. Ситуація здалась мені анекдотичною. На жаль, ніхто крім мене не побачив нічого кумедного в діалозі. Наші люди точно розгубили почуття гумору. А що? Сльози, скорботу нам нав*язують скрізь, навіть в університеті.
«Напишіть статтю так, щоб я плакав», - дає завдання один із викладачів. Навіщо? Людині хочеться пролити відро сліз, перевіряючи роботи 125 студентів? Не краще змусити нас розсмішити його? Аде це завдання набагато складніше.
Мій текст, як я і думала, не прийшовся йому по душі. «Ви не літаєте. Занадто цинічно для вашого юного віку». Може й так, але мене це не скільки не турбує. Мої очі не зволожуються, коли згадую перше кохання. Не плачу, після того, як з кимось посварюся. Не ридаю над улюбленою зубною щіткою, яку зжував собака. Чого і всім раджу.
Завжди думала, що змусити людину філософствувати про сенс життя простіше, ніж змусити посміхатися. І я проти «сльозливих» завдань. В нас і так все дуже фігово. Хочеться ридати? Ввімкніть новини на 1+1. До всього іншого, вважаю, треба додавати позитив.

До речі, всіх з Великодневими святами!